Галичина: література і культурно-історичні основи

КОНСТРУЮВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ СВІДОМОСТІ В ГАЛИЧИНІ НАПЕРЕДОДНІ ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ 1914-1918 РР. В ПРАЦЯХ СТЕПАНА ТОМАШІВСЬКОГО

Надія ХАЛАК — 2025-01-24

У статті вивчаються рукописні матеріали із спадщини видатного галицького історика й публіциста Степана Томашівського (1875–1930). Вперше введено до історіографічного обігу та проаналізовано історичні та історіософські праці, які вчений написав напередодні Першої світової війни, зокрема: «Галичина перед приєднанням до Австрії», «Галичина під німецько-австрійським правлінням», «Галицька проблема», «Устрій Австро-Угорщини», «Перший розбір Польщі (1772 р.)».

Ці праці стосуються політичної історії українських земель та правно-політичного становища українців від початків політичної історії до першого десятиліття ХХ ст. Особлива увага звернута до дослідження державницького періоду до середини ХІV ст. та перебування українських етнічних земель у складі Австрійської, згодом Австро-Угорській монархії, внутрішньої політики у питанні міжнаціональних відносин від кінця XVIII до початку XX ст. Статті містять наукову аргументацію до програми українських політиків національно-демократичного спрямування в Галичині, які перед Першою світовою війною поставили на порядок денний законодавчого і виконавчого органів монархії вимоги зміни адміністративно-державного поділу держави і утворення української національно-територіальної автономії в монархії. Історик писав про поступ політичного життя українців у монархії і протиставляв його абсолютистським заходам заборони українства у Росії. У цьому контексті вчений виокремив історичне покликання Галичини як українського “П’ємонту” і потребу бути відкритими до єдності із західною цивілізацією. Наголошено на тому, що проаналізовані праці С. Томашівського мають велике значення як зразки проникливого історіософського мислення.

ГАЛИЧИНА: ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИЙ НАРИС

Степан ТОМАШІВСЬКИЙ — 2025-01-24

Галичина: історико-географічний нарис

DE NOBIS NON NOBIS: ПРЕСЛІВ’Я ДО «МОЄМУ КРИТИКОВІ» ОМЕЛЯНА ОГОНОВСЬКОГО

Володимир МИКИТЮК — 2025-01-24

Стаття є супровідною до переопублікації знакового тексту в історії українського літературознавства кінця ХІХ століття: «Моєму критикові. Відповідь А. Пипінові на його статтю “Особая історія русской літератури”». Другий завідувач (1867) першої катедри української словесності (1848) Омелян Огоновський став автором першого цілісного історіографічного корпусу української словесності (1887–1894), який створив головно на засадах біографічно-бібліографічної та культурно-історичної школи. Новаторським для національної науки став принцип історичної тяглості та неперервності розвитку української культури від Х-го до ХІХ-го сторіччя, що повністю зруйнувало російські імперські псевдонаукові схеми, за якими спадщина Київської Русі безпідставно присвоювалась до історії московського князівства, а потім російської імперії. Таким чином, історик літератури інспірував зміну парадигми висвітлення історичного процесу з Геґелівської «державницької» до уже актуальної в той час у європейській науці «народницької» концепції, за якою цивілізаційний розвиток забезпечують не тільки державні народи. У статті показано, що Огоновський мав безпосередній вплив на історика й історика літератури Михайла Грушевського, який розвинув й утвердив нову схему історії України, що стало основою формування модерної української нації на зламі століть. У статті також проаналізовано основні полемічні вузли і причини тенденційної та науково необґрунтованої критики російського історика літератури історіографічного корпусу українського літературознавця як суто політичні й ідеологічні. Доведено, що «Історія літератури руської» Ом. Огоновського і його резонансна відповідь «Моєму критикові» інтенсифікували розвиток української науки, узагальнено оцінки провідних українських літературознавців цієї дискусії, звернено увагу і показано причини інерційної недооцінки наукового рівня доробку Огоновського

МОЄМУ КРИТИКОВІ ВІДПОВІДЬ А. ПИПИНОВІ НА ЙОГО СТАТТЮ «ОСОБАЯ ИСТОРИЯ РУССКОЙ ЛИТЕРАТУРИ»

Омелян ОГОНОВСЬКИЙ — 2025-01-24

Моєму критикові відповідь А. Пипинові на його статтю «Особая история русской литератури»

МАЛА ПРОЗА БОГДАНА ЛЕПКОГО 1890-х РОКІВ

Микола ЛЕГКИЙ — 2025-01-24

У статті розглянуто малоформатні твори Богдана Лепкого 1890-х років – оповідання, новели, образки з різними жанровими модифікаціями (анекдоту, гуморески, притчі, ескізу). Констатовано, що мала проза письменника являє собою самобутнє явище в українському історико-літературному процесі кінця ХІХ ст. Попри всю рясноту талантів, котрі репрезентують нашу літературу, письменникові вдалося віднайти свій стиль і впевнено вийти на мистецьку арену. Переважна їх більшість заснована на автопсії: за основу для сюжетів Лепкий брав дійсні факти, події, історії, свідком яких був особисто або про які чув із уст своїх сучасників (рідних, близьких, знайомих), нерідко інкрустуючи ці історії фольклорно-міфологічним матеріалом, опрацьовуючи їх згідно з власними творчими настановами, поглядами, з особистим життєвим досвідом та розумінням мистецьких завдань. Оприлюднюючи свої твори, часто їх коментував, пояснював, вказував на походження сюжету. Очевидно, що хотів бути максимально зрозумілим для читачів і водночас акцентував на тісному зв’язку з дійсним життям, з якого брав персонажів, теми, проблеми, концепти. Твори, вміщені в перших збірках «З села» (1898) та «З життя» (1899), об’єднує здебільшого сільська тематика, такий самий колорит. Оповідання й новели Лепкого пронизані здебільшого мінорною тональністю, наповнені смутком, тугою, для них характерна навіть трагічна розв’язка. Та вони все ж не наснажені всуціль трагічно-меланхолійним пафосом: крізь усю прозу письменника прострумовує філософія природного колообігу буття; межа поміж життям і смертю надто тонка, перехідна, тож персонажі нерідко мають змогу жити (в іншій, щоправда, іпостасі) й після власної смерти. Зрештою, є в прозі письменника настрої веселі, грайливі, коли герої потрапляють в анекдотичні, гумористичні ситуації. Це й дає авторові змогу вивести оригінальну понадтекстову модель галицького (опільського) буття з усіма його радощами й смутками. Сюжети ранніх новел письменника здебільшого прості, однолінійні, нерозгалужені. У ранній новелістиці Б. Лепкий часто вписує екстремальну ситуацію, в яку потрапляють його персонажі, у природний плин часу, в пейзажну замальовку, у філософський роздум, аби контрастно відтінити скоєне в людському світі. Детальна фіксація відчуттів, почуттів, роздумів, рефлексій, візій, станів, учинків та їх мотивів свідчать про пильну увагу письменника до внутрішнього світу героїв та психологізм його прози.

ОЛДСКУЛЬНА ІСТОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ ОМЕЛЯНА ОГОНОВСЬКОГО: ПОСТАТІ Й ТЕКСТИ

Володимир МИКИТЮК — 2025-01-24

Стаття є спробою наукової реабілітації першої цілісної історіографічної синтѐзи української літератури університетського типу Ом. Огоновського, яка невиправдано зазнала гіпертрофованої критики головно політичного характеру. Показано, що консерватизм як ідеологічна і морально-етична основа діяльності Огоновського як представника народовського угрупування став об’єктом тенденційного аналізу модерністів, зокрема І. Франка. У статті продемонстровано, що «Історія літератури руської» є знаковим науковим філологічним текстом для української культури, що відіграв важливу роль у розвитку літературознавства та для національної самоідентифікації українців. Методологія створення цього корпусу історії літератури була відповідною для доби позитивізму, для контексту загальноєвропейської літературної історіографії, творила типову наукову і суспільно-політичну парадигму свого часу. Основні засади були такими: дослідження історії літератури має бути міждисциплінарним (літературна критика, історія, педагогіка, мовознавство, фольклористика, славістика); історія літератури – це передовсім філологічні університетські студії; літературна історіографія – одна із найважливіших форм національного самоствердження, свідчення повноти культури народу, науковий засіб пізнання психіки, менталітету, унікальності України серед інших націй. Для стилю Огоновського аллогенетичний детермінізм став основним конструктивним принципом розвитку літератури як і в усій європейській історіографії доби позитивізму; особливе значення в праці українського історика літератури має новаторська «народницька» періодизація нашої культури як неперервного розвитку народу, який мав, втратив і бореться за свою державність як окремий представник Східного Слов’янства, що була розвинута та стала основою революційної концепції і зміни парадигми української історії у дослідженнях М. Грушевського.

ГАБСБУРЗЬКИЙ МІТ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА: PRO ET CONTRA?

Іван МОНОЛАТІЙ — 2025-01-24

У статті з’ясовуються особливості функціонування габсбурзького міту в текстах (збірках новел, епістолярній спадщині, спогадах сучасників, пресі) класика української літератури Василя Стефаника. Головний акцент автор кладе на прижиттєвих публікаціях письменника, зокрема тих, що з’явилися друком у пізньогабсбурзьку добу на Галичині.

Запропоновано розглядати спадщину В. Стефаника з огляду на фактичну присутність у його спадщині габсбурзького міту через призму постаті австрійського імператора, культуру міжетнічної взаємодії, діалектику військового відбутку, дихотомії «свій» – «чужий», урбаністичні мотиви. Разом із цим стверджується, що безпосередніх текстуальних доказів якогось габсбурзького міту (того, що можна було б взяти за певний, але не доконче тривкий, доказ) у творах українського письменника майже немає. Визначено, що для В. Стефаника імператор є позитивною, аніж негативною фігурою легальної влади Габсбурґів на Галичині, наближуючи таке розуміння письменника до неукраїнських авторів – Йозефа Рота, Юзефа Віттліна і Станіслава Вінценза.

Досліджено, що В. Стефаник вдало відтворював специфіку культури міжетнічної взаємодії на західноукраїнських землях. Позаяк габсбурзький міт передбачає художнє зображення ідеалістичного конструювання багатоетнічного середовища, для письменника прояв міжособистісної і/або міжкультурної взаємодії є прикладом суперечностей і конфліктів досліджуваного хронотопу, національної політики Габсбурґів на Галичині, з усіма її позитивними і негативними проявами. Автор обґрунтовує бачення, що у випадку пізньогабсбурзької Галичини загальнодержавний патріотизм, що передбачав військовий відбуток підданими імператора, був діаметрально протилежним, адже тогочасна військова повинність потрактована письменником як страх перед невідомістю, нещастям чи злом, яких слід уникати, адже вони передбачають розлуку з рідних домом і/або смерть. Аналогічну конотацію має дихотомія «свій» – «чужий», зокрема тема еміграції галицьких селян до Канади і США, їхня «битва за землю». Пояснено, що Стефаниковий габсбурзький міт лише почасти є урбанізованим, адже міста на Галичині у своїх творах він наділяє негативним сенсом місць, які «відповідальні» у житті його героїв, по-перше, за військовий вербунок, по-друге, за те, що з міст починається й містами закінчується Одіссея скитальців на новий континент, зрештою, по-третє, у містах завжди відбуваються події політичного характеру, адже тут завжди присутня влада (і Габсбурзька монархія), уособлені соціальною і етнічною стратифікацією своїх мультикультурних підданців. Виснується, що Стефаниковий габсбурзький міт, як і світ його героїв, особливо до жовтня – листопада 1918 р., a priori перебуває у системі координат міжетнічної взаємодії, а відтак – і найперше – міжетнічного конфлікту. Відтак точки у цій системі «чужих» координат (політика, етнічні спільноти, військо, еміґрація, місто) є доказами парадоксу – одночасної наявності при фактичній відсутности того явища, що його Клавдіо Маґріс розуміє як вигаданий ним же габсбурзький міт.

ГАЛИЦЬКА МЕМУАРИСТИКА КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ. ПРО ВИКЛИКИ ПЕРЕД УКРАЇНСЬКИМ НАЦІОНАЛЬНИМ ВІДРОДЖЕННЯМ В 1860-І –1870-І РР

Олег БАГАН — 2025-01-24

У статті зроблений аналіз трьох мемуарних матеріалів галицьких українських авторів: Анатоля Вахнянина, Остапа Терлецького та Андрія Чайковського. Їхні спогади присвячені періодові кінця 1860-х–1870-м рокам, коли в галицькому суспільстві почався активний процес становлення модерного українства. Це був час поступової переваги молодого народовського руху над великим табором москвофільства, який домінував від 1850 р. Названі автори осмислювали у своїх спогадах причини й наслідки поразки москвофілів і чинники успіху народовців-націоналістів.

Дається оцінка «Споминам з життя» (1908) А.Вахнянина як важливого джерела з історії Галичини другої половини ХІХ ст. Тлумачаться різноманітні аспекти, за допомогою яких цей автор показав головні напрямки посилення народовського табору в краї. Фактологічна основа документу розкриває важливі моменти цього процесу, пояснює його віхи.

Розвідка О.Терлецького «Москвофіли і народовці 70-х рр.» (1902), яка має явні мемуарні ознаки, є зразком дуже аналітичного дослідження. Автор пояснює головні історичні промахи галицьких москвофілів як наскрізь ретроградного, сервілістського, безідейного руху. Народовці зуміли стати конкурентами для москвофілільства через реальну програму націотворення та культуротворення. Водночас галицькі народовці несли в собі фатальні ментальні ознаки рутенства: політичну обережність та схильність до декоративної культурницької поведінки.

У невеликому спогаді А.Чайковського «З часів переполоху» (1904) зроблено спробу пояснити глибину моральної неготовності галицьких народовців 1970-х рр. до рішучих громадянських дій. Над цим середовищем ще й далі панував менталітет пристосуванства, проавстрійського лоялізму, культурно-інтелектуальної провінційності. Через це народовці не змогли залучити в свої лави молоді таланти, які з’явилися на галицькому горизонті: Івана Франка, Остапа Терлецького, Михайла Павлика та ін. Тому новий соціялістичний рух в Галичині, в який вони влилися, став гідним конкурентом нородовцям і лідером національного розвитку.

Загальні висновки дослідження тлумачать широку проблему ментально-суспільної трансформації Галичини в останній третині ХІХ ст., коли галицьке українське суспільство нарешті почало долати фатальні ментальні ознаки рутенства як варіянту глибоко провінційного філістерства, морально-ідейної хвороби бездержавності, малоросійства (психологічного комплексу національної неповноцінності). Москвофільство було лише новою еманацією рутенства, це був вкрай безідейний, безпринципний, морально калічний рух. Галицьке народовство зміцнило національні основи українства в Галичині, але воно продовжувало хворіти ментальними комплексами. Тож поява молодих соціялістів та лібералів, ідейним лідером яких був емігрант із підросійської України Михайло Драгоманов (1841–1895), означала громадянський, культурний, інтелектуальний бунт молоді проти затхлої атмосфери філістерства й рутенщини.

ПУБЛІЦИСТИЧНА І НАУКОВА СПАДЩИНА ВОЛОДИСЛАВА ФЕДОРОВИЧА

Ігор НАБИТОВИЧ — 2025-01-24

Володислав Федорович був непересічною постаттю на горизонті галицького політикуму у 1870 – початку 1900-х років. Окрім політичної і меценатської діяльності важливою бачиться і його публіцистична спадщина та спроби наукової діяльності – невідлучної спадщини суспільно-політичного дискурсу того періоду. Публіцистична і наукова спадщина Володислава Федоровича не надто велика і її вплив на дискурсивний галицький тогочасний простір надто слабкий. Однак певні його ідеї були провісниками наукового і культурного поступу українців останніх трьох декад ХІХ століття. Вона були своєрідним фоновим відлунням його меценатської й політичної діяльності.

Наука, зокрема історичні дослідження, залишалися його захопленням усе життя. Якщо йдеться про історіософські ідеї та їх закорінення у філософські доктрини, то Володислав Федорович знову ж проявляє себе як послідовний позитивіст. Позитивістські ідеї досліджень В. Федоровича ґрунтуються на філософських доктринах Оґюста Конта і Герберта Спенсера. Вони формулюють як ідеї освітніх принципів, так і пропозиції перемін суспільних відносин.

Федорович аналізує, зокрема, становлення і розвиток культури і форм прояву мистецтва в залежності від клімату, географії – у суспільствах із достатньо високим рівнем економічного розвитку, а також у залежності від умов релігійно-політичних, зокрема, від впливу шляхти і духівництва, від правових і політичних умов суспільного буття – індивідуальної та суспільної свободи.

ВИНАЙДЕННЯ ЯК ТВОРЕННЯ КОЛОМИЇ

Ігор НАБИТОВИЧ — 2025-01-24

Рефлексії з приводу коломиєзнавчих нарисів Івана Монолатія

СТАНОВЛЕННЯ ГАЛИЧИНИ В КІНЦІ ХІХ СТ. ЯК ЗНАКОВОГО РЕГІОНУ В ЕТНО-КУЛЬТУРНОМУ І ЦИВІЛІЗАЦІЙНО-ГЕОПОЛІТИЧНОМУ АСПЕКТАХ

Олег БАГАН — 2025-01-24

Досліджується проблема формування «Галицького П’ємонту» наприкінці ХІХ ст. як визрівання явища глобальної трансформації всього українського суспільно-політичного і культурного простору. Подано характеристику покоління культурних діячів, які організували перші успіхи націєтворчого процесу в краї. Пояснено глибші, ментальні особливості галицького історичного поступу. Увиразнюється проблема двох «цивілізаційних еліпсів» –наддніпрянського й західноукраїнського, – які століття визначали специфіку України. Доводиться, що від Середньовіччя Західна Україна, й Галичина зокрема, формувалася під виразним впливом Середньої Европи. Зроблено аналіз головних причин і засад прискореного розвитку української Галичини, коли український національний рух зумів створити якісні форми зростання. Оцінено історичну вагу ідеологічної переорієнтації українського руху з лівих, соціал-демократичних принципів на праві, національно-демократичні принципи. Зроблено висновки про глобальне значення утворення «Галицького П’ємонту», який став фактором в масштабах всієї Середньо-Східної Европи.

ПОЛЕМІЧНИЙ ВИМІР ШЕВЧЕНКІАНИ В ЧАСОПИСІ «ДІЛО» КІНЦЯ XIX CТ.

Василь ҐАБОР — 2025-01-24

У статті проаналізовано малодосліджений аспект галицької шевченкіани кінця XIX ст. ‒ полемічний вимір публікацій на сторінках львівського часопису «Діло». З’ясовано, що постать Т. Шевченка і його творчість осмислювалася й оцінювалася із позицій двох суспільно-політичних напрямів: народовецького, себто національного, і москвофільського, фактично проросійського, які були діаметрально протилежними за ідеологією, тому між ними тривала гостра полеміка. Водночас на шпальтах «Діла» висувалися чіткі вимоги як до тогочасних критиків, так і до критики загалом. Основні критерії – це дотримання принципів «рôвноваги и супокôю», крізь призму яких проаналізовані публікації про життя і творчість Т. Шевченка авторства як представників народовецького (Іван Франко), так і москвофільського напрямів (о. Василій Курдидик та Григорій Купчанко). Однак у полемічному запалі й самі критики порушували власні «правила», що пожвавлювало публікації, а поєднання основних критеріїв аналізу з публіцистичною наснаженістю текстів дали змогу змалювати живий образ Т. Шевченка і закласти міцні підвали галицької шевченкіани кінця XIX ст.

ФОЛЬКЛОРНІ МАРКЕРИ В ГАЛИЦЬКОМУ ПРЕСОВОМУ ПОЛІ КІНЦЯ ХІХ СТ.

Мар'яна КОМАРИЦЯ — 2025-01-24

Осердям аналізу статті є фольклорні маркери в галицькій пресі кінця ХІХ ст. Поняття «маркери» трактується як умовно окреслені форми різнопланового використання фольклорних матеріалів у пресі: записи пісень та обрядів, переспіви, теоретичні розвідки, інформаційно-хронікальні замітки, некрологи. Джерельна база дослідження – публікації в часописах «Зоря», «Дїло», «Житє і Слово», «Правда», «Основа». Найбільший за обсягом пласт пресового контенту – це фольклорні записи з Галичини, Буковини, Закарпаття (Угорської Руси) й Наддніпрянщини, що увиразнюють тогочасне розуміння єдності нації крізь мистецьку призму, а залучення до процесу збирання студентів і ґімназистів засвідчує суспільну вагу справи, зокрема її освітній фактор. Контроверсійність питання власності записів народнопоетичних скарбів висвітлене на основі публікацій часописів «Дїло» (о. Никифор Лещишак та Іван Франко) та «Житє і Слово» (Михайло Драгоманов і Порфирій Мартинович). Фольклорне підґрунтя оригінальних літературних текстів візуалізують твори Федора Зарицького, Уляни Кравченко, Миколи Устияновича, Володимира Шашкевича. У ґрунтовній студії І. Франка про колядки в «Ділі» простежене історичне, релігійне та літературне підґрунтя їх творення, а в розвідці Ватрослава Ягича про символ Дунаю у журналі «Правда» – ментальні відмінності між народними (українськими та російськими) текстами. Системний аналіз фольклористичних розвідок у пресі кінця ХІХ ст. є підґрунтям для компаративних паралелей: науковий діалог засвідчив можливість різновекторної інтерпретації та вихід фольклористичних студій на новий методологічний рівень. Музична складова народнопоетичної спадщини представлена розвідками Анатоля Вахнянина, Порфирія Бажанського й Лева Сапогівського, які увиразнює цікавий коментар Захера Мазоха щодо коломийки. Стаття «Украінські пісні на московських жорнах» («Житє і Слово)» актуальна у контексті численних фактів привласнення інтелектуального доробку українських авторів. Аналіз хронікальних матеріалів та некрологів, у яких зазвичай згадувалась діяльність на ниві збереження та популяризації фольклору, засвідчує унікальність та цінність цієї праці.

ІЛЬКО КУЗІВ – ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКИЙ СВЯЩЕННИК, ПЕДАГОГ, ІСТОРИК, ПЕРЕКЛАДАЧ, ФОЛЬКЛОРИСТ

Євген НАХЛІК — 2025-01-24

У спеціальній статті вперше подано документовану сильветку Ілька (Ілії) Кузева (*1874–†1916) – греко-католицького священника в Галичині та американському штаті Пенсильванії, галицького українського педагога, історика, автор опублікованих перекладів оповідань і повістей словенських письменників, збирача народних пісень, фольклористичного кореспондента Івана Франка (у 1889–1890 роках). Уперше до вивчення освіти й педагогічної діяльности І. Кузева залучаються щорічні звіти Бережанської та Тернопільської ґімназій, також уперше в широкому висвітленні вводяться в науковий обіг його народнопісенні записи та нотатки, віршова проба та супровідні листи до І. Франка. На основі цих джерел, спогадів Миколи Чайковського, Яцка (Якова) Остапчука та інших матеріалів, довідкових та інтерпретаційних, уперше систематизованих в одній статті, всебічно, детально й узагальнено розкрито писемний доробок та життєвий шлях І. Кузева, його взаємини з І. Франком. Висунуто припущення, що перший рядок народної пісні «Червона калино, чого ся нагинаєш?..», отриманої від Кузева, дав поштовх Франкові до створення знаменитого вірша «Червона калино, чого в лузі гнешся?..».

Ілько Кузів листувався також зі словенським літературознавцем, бібліографом і лексикографом Янком Шлебінгером (у 1899–1900 роках), переклав українською мовою та опублікував у львівських газетах «Діло» і «Руслан» 1900 р. чотири оповідання словенського письменника Франца Ксавера Мешка. У серії «Бібліотека для рускої молодежи», що иходила в Коломиї за редакцією Юліяна Насальського, в перекладах Кузева у 1900, 1903 і 1905 рр. видано окремими книжечками повісті й оповідання словенських письменників Йосипа Стритаря, Ф. К. Мешка, Янеза (Івана) Еванґеліста Крека і Йосипа Вошняка.

Коротко насвітлено душпастирську діяльність Ілька Кузева у греко-католицьких парохіях Пенсильванії (1909–1916).

ІВАН КУЗІВ – ОСОБИСТІСТЬ, СВЯЩЕННИК, ЕТНОГРАФ, ФОЛЬКЛОРИСТ

Оксана НАХЛІК — 2025-01-24

Стаття є першою спробою в окремій розвідці систематизувати й опрацювати джерелознавчі та інтерпретаційні матеріали, дотичні життєпису та фольклористично-етнографічного доробку Івана Кузева (*1857–†1918), галицького греко-католицького священника, і всебічно, детально й узагальнено висвітлити його взаємини з І. Франком, який був його гімназійним товаришем. Розглянуто приятелювання о. Кузева з І. Франком у 1886–1889 рр., листування (9 недатованих листів Кузева до письменника, ймовірно, 1886–1889 рр., зрідка 1890-х). Франко декілька разів літував на його парохії в с. Дидьові (тепер на цьому місці – кордон України з Польщею), то сам, то з дружиною та дітьми. Висвітлено фольклористично-етнографічну співпрацю о. Кузева з Франком та його дружиною Ольгою Франко (зокрема, за Франковою спонукою Кузів написав оригінальну фольклористично-етнографічну розвідку про бойків «Житє-бутє, звичаї і обичаї гірского народу», 1889), Франкове гостювання у Кузева під час антропологічно-етнографічної експедиції на Бойківщину, що відбулася 18 серпня – 24 вересня 1904 р. До свого видання «Галицько-руських народних приповідок» (т. 1 – 1905, т. 2 – 1908, т. 3 – 1910) Франко запозичив паремії з рукописних збірок І. Кузева, про нього як фольклориста й етнографа прихильно згадував у працях 1900-х років. Дещо з фольклорних записів о. Кузева (колядки і варіант казки «Нерозумний вовк») опублікував Володимир Гнатюк. Володіючи даром усної оповіді, о. Кузів спричинився до створення Франкового оповідання «Чума», в його оселі письменник завершив оповідання «Батьківщина» (1904). Франко не лише користувався гостинністю Кузева для літнього відпочинку та творчої праці в мальовничій Дидьові, не лише залучав його до фольклористично-етнографічної діяльности, а й брав активну участь у церковних відправах о. Кузева.

НАУКОВА ПРОГРАМА ЖУРНАЛУ «ГАЛИЧИНА: ЛІТЕРАТУРА І КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ОСНОВИ»

Ігор НАБИТОВИЧ — 2025-01-24

НАУКОВА ПРОГРАМА ЖУРНАЛУ «ГАЛИЧИНА: ЛІТЕРАТУРА І КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ОСНОВИ»