Галичина: література і культурно-історичні основи

ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ДОМІНАНИМ ПРОЗИ МИКОЛИ УСТИЯНОВИЧА

Надія БОЙКО — 2022-10-28

У статті проаналізовано ідейно-проблемні та жанрові особливості прозового доробку представника галицької романтичної літератури М. Устияновича. Мета статті – аналіз індивідуального стилю письменника на прикладі його прозових творів. Об’єкт літературознавчого аналізу – оповідання «Старий Єфрем», повісті «Страсний четвер» і «Месть верховинця».
Як і більшість того часних галицьких авторів, Устиянович поєднував літературну творчість зі служінням священником, що впливало на загальний пафос і проблемно-тематичне спрямування його творів. Зокрема, це виразно простежується на приклад і оповідання «Старий Єфрем», в якому переважають складники церковної проповіді, мета якої полягає в утверджені високих моральних принципіву суспільстві. Показовим у цьому аспекті є і принцип образотворення, мова насамперед про образ старого Єфрема. Його портретні характеристики, поважний вік і життєвий досвід мають слугувати додатковим і беззаперечним підтвердженням істинності проголошуваних ним ідей. Останні віддзеркалюють передусім філософсько-світоглядну позицію самого Устияновича, на яку безперечно вплинули духовна освіта та ідеї європейської «весни народів». У формозмістовому аспекті викликає не менше зацікавлення й повість «Страсний четвер», яку можна класифікувати як повість «одного дня», і якій властива циклічність.
У результаті проведеного аналізу шляхом залучення підходів біографічного, історико- літературного, емпіричного методів дослідження вдалося з’ясувати, що прозовий доробок Устияновича виразно засвідчує насамперед стильовий синкретизм, в якому поєдналися ідеї та естетика просвітництва, сентименталізму та романтизиму.

ПРОЗА ІВАНА ФРАНКА: ДО ҐЕНЕЗИ ФЕНОМЕНА

Микола ЛЕГКИЙ — 2022-10-28

У статті з’ясовано найголовніші психобіографічні чинники, котрі формували феномен Івана Франка та ідеологічні й художньо-естетичні обриси його прози середини 1870–1880-хроків. У виробленн іпсихотипу письменника вагому роль відіграли постаті батька, коваля Якова Франка, та бабусі по матері Людвіки Кульчицької; любов до природи й пієтет перед нею, невгамовний потяг до знань, до пізнання таємниць особистости, соціуму й світобудови, прагнення бути першим і найкращим, постійний духовий та інтелектуальний розвиток через перманентний процес читання, захоплення усною народною творчістю. На кшталтування його літературного смаку мали найбільший вплив гімназійні учителі Іван Верхратський та Юліан Турчинський, а безпосереднім поштовхом до писання став приклад гімназійних товаришів Ізидора Пасічинського й Дмитра Вінцковського. Художній смак формувала гімназійна лектура, а саме твори провідних українських та зарубіжних письменників. На створення оригінального художнього світу мала неабиякий вплив перекладацька діяльність Франка. Прагнучи познайомити українсько-руського читача зі здобутками інших літератур, він перекладацьким оком зумів охопити найширші художні простори – літературу й фольклор не лише багатьох народів Європи, а й Азії, Африки, Америки, Австралії. Звичайно, неменш вагомим прицьому був процес творчого переосмислення «запозичених» тем і мотивів, надання їм відповідного колориту, власне франківського «клімату», підпорядкування структурним та стильовим вимогам конкретного твору. Оригінальною творчістю Франко ввійшов у літературу в той час, коли сам стан тогочасного суспільного життя й розвитку літератури зобов’язував його вирішувати нові завдання, порушувати нові проблеми, виховувати нового читача. Для Франка-письменника, тодішнього студента університету, неабияке значення мали не лише лекції та семінари Юліана Охоровича, а й його наукові психологічні розвідки про душу людини й особливості її виявів, методологію досліджень душевного життя особистости. Майже немає сумнівів, що Франко добре знав основні ідеї свого вчителя якщо не безпосередньо з друкованих праць, то з лекційних викладів і
семінарських занять. Методологію вивчення внутрішнього боку життя людини молодий письменник нерідко застосовував на практиці, в художній творчості.

МІЖ НАЦІОНАЛЬНИМ І ПРИВАТНИМ: СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ КОНТЕКСТИ ПОВІСТІ ФЕДОРА ЗАРЕВИЧА “ХЛОПСЬКА ДИТИНА”

Ігор НАБИТОВИЧ — 2022-10-28

Стаття присвячена розгляду суспільно-політичних контекстів повісті українського галицького письменника Федора Заревича (1835–1879), одного з зачинателів українського галицького письменства і журналістики.
Повість Федора Заревича «Хлопська дитина», написана на межі 1850-1860-х років, стала особливим маніфестом художнього вираження найважливіших суспільно-політичний ідей у Галичині 1820–1840-х років. Твір присвячено подіям Весни народів – революції 1848 року. Тут предаставлено важливі ідейно-естетичні прямування доби, найболючіші суспільно-національні проблеми. Зокрема йдеться про ідеї відродження Речі Посполитої, та несміливого проростання в Галичині українського національного Відродження, поступового усвідомлення відрубности національних прямувань русинів / українців та поляків.
У «Хлопській дитині» окреслено кілька ліній конфліктів та сюжетних напружень. Перше з них – народження в галицькому суспільстві нової української інтеліґенції (до якої належав і сам Заревич), переміна у суспільних настроях і намагання місцевої панівної еліти пригасити цю національну емансипацію, долучити ці сили до відродження Речі Посполитої. Ще одна вісь протистояння – соціяльно-економічне протиставлення шляхетського двору / села, ліквідація панщини й пошук нових форм співіснування після її знесення.
У творі два головні герої: священик Евстахій та сирота Стефан. Кожен із них стає символом двох світоглядів і двох генерацій. Революція поєднує їхній світогляд і їх долі на тлі революційної доби. Протиставна пара може бути й ширшим символічним узагальненням в історіoсофській перспективі: священик – уособлення шляхетського світу, який аж до Весни народів в’яже свою долю лише з потугою Польської держави й відчуває себе приналежним до польського народу-шляхти; бідний сирота, який стане впливовим адвокатом – втіленням образу частини бездержавного народу, який знаходить шлях свого відродження.
Остаточно ці дві сили стануть однією, а сиволом їх поєднання, як національного об’єднання, буде шлюб Стефана й небоги отця Евстахія.

ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКИЙ СВЯЩЕННИК ЙОСИФ КРАСИЦЬКИЙ (*1828–†1908) – АВТОР САТИРИЧНОЇ ДРАМИ «BUDZIATYŃCE» (1861)

Євген НАХЛІК — 2022-10-28

У статті з’ясовується авторство і розглядається проблематика триактової драми «Budziatyńce» (1861), фрагменти якої (як твору невідомого автора) вперше опублікував Іван Франко з власною передмовою та коментарем, під загальною назвою «Будятинці» у львівській газеті «Діло» (1908. 18/5, 20/7, 22/9 січня). «Мелодраму» (за авторським означенням) написано римованими силабічними віршами польською та українською мовами.
Певно, з огляду на деякі ідеологічно некоректні й сороміцькі пасажі в драмі Франкову публікацію уривків із неї з його передмовою і коментарем не передруковано в радянському виданні «Зібрання творів» І. Франка, а подано значно пізніше в додатковому 54-му томі (2011). Проте в коментарях не згадано тогочасних відгуків на Франків коментований першодрук фрагментів із драми та її автора не з’ясовано. Ці питання уперше висвітлено у пропонованій статті.
У відгуку на Франкову публікацію греко-католицький священник Осип (Йосиф) Боцян розкрив особу автора драми «Budziatyńce» (Йосиф Красицький, колишній парох Дернова, тепер села Львівського р-ну Львівської обл.) та окреслив її прототипів (стаття «В справі “Будятинців”» у газеті «Діло» за 24/11 січня 1908 р.). У двох листах із провінції (без зазначення адресантів), оприлюднених у львівській москвофільській газеті «Галичанинъ» (1908. 19.І/1.ІІ), було засуджено і сатиру на руських священників у драмі «Budziatyńce», і Франків коментар, і газету «Діло» за цю публікацію. Натомість греко-католицький священник Александер Стефанович у листі до «Галичанина» (Будятинцы-милятинцы // Галичанинъ. 1908. 24.І/6.ІІ) підтвердив авторство Красицького, розкрив обставини й причини появи його скандальної сатиричної драми та оцінив її схвально.
Автор драми «Budziatyńce» греко-католицький священник Йосиф Красицький (*1828–†8 грудня 1908) працював у Дернові адміністратором парохії (1855–1860), відтак довголітнім парохом (1860–1903). Провадив активну громадсько-політичну діяльність: обирався послом (депутатом) до Галицького крайового сейму (1867–1882) і віденської Державної Ради (1873–1879). Належав до москвофілів.
Двомовна сатирична драма «Budziatyńce» Йосифа Красицького, яку високо оцінили І. Франко та А. Стефанович, заслуговує на повне видання її тексту і прихильну згадку в історіях української літератури як цікава й характеристична пам’ятка з часів галицького літературного та й загалом національного відродження початку 1860-х років. Щоправда, для видання драми «Budziatyńce» треба розшукати бодай один зі списків цілого твору.

ЗАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ РЕЛІГІЙНОЇ ПРЕСИ НА ТЛІ «ВЕСНИ НАРОДІВ»: МІРА КАЗУАЛЬНОСТІ ТА ЗМІСТ ВЗАЄМОВПЛИВІВ

Роман БЛІХАРСЬКИЙ — 2022-10-28

У статті розглянуто передумови виникнення феномену української релігійної преси в культурно-історичних умовах національного пробудження українців Галичини першої половини ХІХ ст. Дослідження ґрунтується на фактологічній базі з історії краю, Церкви, мови, культури, національної преси та державності. Встановлено історичні обставини, що сприяли рухові культурно-національному відродженню галичан від 30-х років ХІХ ст. до «Весни народів» 1848–1849 рр., зокрема зміни на політичній карті Східної та Західної Європи наприкінці XVIII ст. – початку XIX ст.

У роботі описані основні аспекти цього руху – формування релігійної освіти греко-католицького духовенства, шкільництва, відродження Галицької митрополії, в рамках якої греко-католицьке духовенство розпочало інтенсивну роботу з пошуку культурної та національної моделі самобутності галичан-русинів, укладання корпусу знань з української етнографії, проведення інтенсивних філологічних досліджень, встановлення стандарту літературної мови, налагодження випуску підручників, заснування бібліотек, а також утвердження української преси, зокрема релігійної.

З’ясовано, що уперше проєкт українського періодичного видання, призначеного для служителів Церкви під назвою «Бібліотека бесід духовних», був розроблений у 30-х – 40-х рр.. XIX ст. о. Йосипом Левицьким з метою спонукання духовенства проповідувати українською народною мовою. Встановлено, зокрема, що причина не реалізації проєкту – це «вето» митрополита Української греко-католицької церкви Михайла Левицького. Проаналізовано тематику та визначено читацьке призначення першого релігійного часопису «Поученія Церковныя», започаткованого у 1853 р. як додаток до «Зорі Галицької» — першого українського журналу, заснованого у Львові під час революційних подій 1848 р. як фактично друкований орган Головної Руської Ради.

ЧАСОПИСИ «НОВИНЫ» І «ПЧОЛА»: ПОШУК НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Василь ҐАБОР — 2022-10-28

У статті проаналізовано два періодичні видання доби «Весни народів» — «Новины» (1849) і «Пчола» (1849) — за редакцією Івана Гушалевича (1823—1903) через призму пошуку їхніми авторами свого національного «я». Маркером національної ідентичності було передовсім тогочасне найменування автохтонного населення Галицької Русі як русинів, «руского нарôда» («русскій народъ»), себто українського, яке було відмінним від означення російського народу. Такого розмежування чітко дотримувалася редакція політичного часопису «Новины», що засвідчувала, наприклад, рубрика «Россія», у якій російську армію названо «россїйской», а царя — «Цћсаръ Россїйскїй». Натомість редакція історико-літературного часопису «Пчола» називала «русскім народом» як три народи — «великорусскій», «білорусскій» і «малорусскій», так і автохтонне населення Галицької Русі. Таким чином, вона робила плутанину в головах тогочасних галицьких русинів і не сприяла усвідомленню ними своєї національної ідентичності.

У статті з’ясовано, що у складних суспільно-політичних та економічних реаліях того часу часописи політичного («Новины») й історико-літературного («Пчола») спрямування унаочнили, як їх автори у завуальованих поетичних образах відображали ідею єдності етнічних українських земель, розділених між двома імперіями — Російською і Австрійською. Реальне ж втілення цієї єдності вбачали передовсім в об’єднанні русинів Галицької та Угорської Русі в окрему провінцію у межах Австрійської держави.

З’ясовано також, що важливим чинником національної ідентичності були рідна мова та ставлення до неї авторів. Спільність коріння українців усіх етнічних земель засвідчували читачам опубліковані в часописах художні твори та літописи, історичні нариси, етнографічні й наукові статті, зокрема переспіване Богданом Дідицьким «Слово о полку Игоревомъ», уривки з «Енеїди» Івана Котляревського і його ж «Пћсня на новый 1805 годъ… Князю Олексћю Борисовичу Куракину» тощо.

Проаналізовані публікації засвідчують прагнення українців до єдності на історичному, мовному й духовному рівнях

ФОЛЬКЛОРНИЙ КОНТЕНТ «ЗОРІ ГАЛИЦКОЇ»

Мар'яна КОМАРИЦЯ — 2022-10-28

У статті виокремлено та проаналізовано фольклорний контент першої україномовної газети на теренах Західної України «Зоря Галицка» (Львів, 1848–1857). Корпус фольклорних матеріалів, опублікованих на сторінках часопису, поділений на чотири основні типи за жанрово-тематичною ознакою: 1) вкраплення уривків народних пісень в оригінальних художніх творах; 2) наслідування народнопоетичних зразків, переспіви; 3) публікація записів автентичних фольклорних текстів; 4) матеріали інформаційного характеру. Серед авторів літературних текстів, що належать до першого та другого типу публікацій, – Євген Гребінка, Іван Наумович, Микола Устиянович, Григорій Савчинський, а автори аналітичних, дискусійних та інформаційних матеріалів – Олександр Духнович, Гнат Карпинський, Микола Кобринський, Северин Шехович. Окрему увагу звернено на календарно-обрядовий цикл, трансформацію міфологічних уявлень українців під впливом християнської морально філософської парадигми у загальнослов’янському контексті. Ці трасформаційні процеси аналізуються, зокрема, на основі публікації «Праздники старословенскіи» та розвідки про русалок Павела Йозефа Шафарика в перекладі з німецької Івана Здерковського. У статті проведено компаративні паралелі з грецькою міфологією та бойківськими народними баладами. Відгомін тогочасних мовних дискусій, опосередковано пов’язаний із популяризацією народнопоетичної спадщини, проектувався на громадську сферу: не тільки як потреба активнішого впровадження народної мови, тривалий час гнобленої, в публічне життя, а й як необхідність розширення лексично-синтаксичного поля, організації вечорниць для молоді з метою її популяризації.
Простежено, як актуалізація фольклору та мовне питання корелювало з питанням формування національної самототожності та жертовної праці для свого народу, а також меценатства задля розвитку рідної культури

ТЕМАТИКО-ТИПОЛОГІЧНІ МОДЕЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ ПРЕСИ В ГАЛИЧИНІ 1848–1870 РР.

Лідія СНІЦАРЧУК — 2022-10-28

Упродовж першого двадцятиліття становлення й розвитку української преси в Галичині було започатковано й функціонувало 16 літературних пресодруків, різних за цільовим призначенням, змістовим наповненням, конкретними завданнями та можливістю їхньої реалізації, творчим ресурсом. Тематико-типологічне вивчення цього корпусу видань дає змогу докладно зрозуміти певні аспекти історико-журналістського процесу вказаних років, охарактеризувати особливості творення спеціалізованої преси, що не лише ознайомлювала читацтво з літературно художньою творчістю українських і зарубіжних письменників, а й виформовувала інтерес аудиторії до літературного і національного руху загалом, спонукала до процесу читання, розвивала, плекала естетичні смаки.

Мета статті полягає у визначенні основних моделей літературної преси галицького українства у середині ХІХ ст., з’ясуванні характерних журналістських підходів і засадничих принципів щодо формування змісту літературних пресодруків, головним завданням яких було впливати на розвиток національної світоглядності українського читацтва. Вирізнено чотири тематико-типологічні групи видань: суто літературні, літературно-наукові, літературно-політичні, політематичні (універсальні) з основним опертям на літературний контент.

З’ясуванню належності видань до означених груп значно сприяли, крім змістового наповнення, їхні підзаголовкові дані, в яких закріплювався редакційний вибір конкретних тематичних сфер. Основним чинником досягнення журналістських цілей обрано літературний компонент, що відігравав найважливішу роль при виборі читачами «свого» видання. Це давало змогу потенційним читачам, які прагнули задовольнити свої інформаційні, просвітницькі, літературно-художні, релаксаційні («забава»), пізнавальні, естетичні запити, швидко зорієнтуватися у змістовій специфіці того чи іншого видання.

ПРОГРАМА НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО УТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНСТВА В ПУБЛІЦИСТИЦІ КСЕНОФОНТА КЛИМКОВИЧА

Олег БАГАН — 2022-10-28

У статті вивчається ідейно-культурна стратегія Ксенофонта Климковича (1835-1881) як лідера першого покоління народовців – організаторів національно-культурного відродження в Галичині 2-ї половини ХІХ ст. Характеризуються умови і шляхи формування особистості К.Климковича. Зроблено загальний огляд процесів становлення громадянського та культурного табору народовців.

Проаналізовано ситуацію із зародженням нової української преси в Галичині. Дано оцінку участі К.Климковича в часописі «Вечерниці». Пояснено кардинальні ідейні розходження між галицькими народовцями і москвофілами. Автор докладно описує публікації К.Климковича на сторінках журналу «Мета», який виходив з перервами у 1863 – 1865 рр. за редакцією К. Климковича. Визначено, що цей автор був тоді фактично першим пропагатором самостійності української держави і українців як нації. Він виступав за самобутній розвиток української культури, за солідарність слов’янських народів Австрійської імперії, проти наступу русифікаторської політики, яку проводили в Галичині москвофіли. К.Климкович став першим українським ідеологом австрославізму.

Відзначено, що К.Климкович був талановитим редактором. Він підняв рівень журналу «Мета», який став другим після петербурзької «Основи» за значенням українським часописом тієї доби. Журнал мав вельми широку й різноманітну тематику й проблематику. Цей часопис реально вплинув на розвиток української журналістики ХІХ ст., був попередником журналу «Правда» (1867), який згодом з перервами виходив 30 років і був головною трибуною галицьких народовців.

Ідеї та громадянська позиція К.Климковича відчутно вплинули на формування наступного покоління галицьких народовців, таких, як А.Вахнянин, О.Партицький, О.Огоновський, Ю.Романчук, О.Барвінський,В.Барвінський, І.Пулюй. Він також вплинув на політичне й художнє мислення І.Франка.

ШЕВЧЕНКІАНА У ГАЛИЦЬКІЙ ПРЕСІ 1860-Х РОКІВ ЯК ПРОЛОГ СОБОРНОСТІ

Мар'яна КОМАРИЦЯ — 2022-10-28

У статті проаналізовано шевченківський дискурс у пресі Галичини 60-х рр. ХІХ ст. в аспекті впливу культу поета на процес об’єднання української нації. Постать Шевченка стала одним із ключових факторів, що сприяв побудові самостійної української держави, однак формування ідеї соборності ускладнювало тривале перебування українців в межах різних імперій – Австро-Угорщини та Росії. Культ Шевченка в Галичині вивчався переважно в історичному аспекті через систематизацію фактів про проведені урочистості, їх організаторів, видавничу репрезентацію поета. У запропонованому дослідженні базовим є пресознавчий підхід, що передбачає аналіз контенту часописів «Вечерницѣ», «Вѣстник для русинів Австрійської держави», «Мета», «Правда», «Русалка», «Русь», «Sioło». Процес поетапного усвідомлення галицькими русинами національної єдності з українцями Наддніпрянщини, як і полеміка довкола нього, досліджується на основі аналітичних, дискусійних і хронікальних матеріалів, фрагментів поетичних текстів, що формують картину внутрішніх ідеологічних конфліктів і боротьби українців за власні права з політично сильнішими сусідами. Щорічні шевченківські святкування, започатковані в Галичині 1862 р., спричинили потужний суспільний резонанс і міжпоколіннєві конфлікти – протистояння між москвофілами та народовцями, до яких належали Федір Заревич, Євген Згарський, Ксенофонт Климкович, Данило Танячкевич і Володимир Шашкевич, одним із проявів якого було правописне маркування. Оприсутнення Шевченка у пресі відбувалося також через публікацію його поетичних текстів, біографічних відомостей та спогадів про нього. Пресові матеріали 60-х рр. ХІХ ст. стали наріжним каменем формування культу Шевченка, сприяли зросту національної самосвідомості: ім’я поета стало своєрідним прапором визвольних змагань.

ОМЕЛЯН ПАРТИЦЬКИЙ (1840–1895) – НАРОДОВЕЦЬ ІЗ 1860-Х РОКІВ

Марія КОТИК-ЧУБІНСЬКА — 2022-10-28

У статті йдеться про життя і діяльність Омеляна Партицького, одного із чільних представників народовського руху, що сформувався у Галичині у 60-их рр. ХІХ ст. Увагу присвячено діяльності Омеляна Партицького як ініціатора вдалих видавничих проєктів товариства «Просвіта», укладача популярних видань і збірників: «Зоря. Читаночка
для сельских людей» (1869, 1870), «Народний календар» (1870), редактора часописів «Письмо зъ Просвҍти» (1877–1878), «Газета Школьна» (1875–1879), «Зоря. Письмо литературно-наукове для рускихъ родинъ» (1880–1885), укладача шкільних підручників («Руська читанка для низших кляс середніх шкіл» (1871), «Руска читанка для третьої кляси шкілнародних» (1878) та ін.
Представлено головний зміст видань. Акцентовано, як зростала увага до літературного наповнення часописів, як у періодичних виданнях, збірниках публікувалися твори авторів Галичини, Буковини (Ю. Федьковича, А. Вахнянина, М. Устияновича та ін.), і дуже важливе місце мали твори письменників Наддніпрянської України (Т. Шевченка,
Марка Вовчка, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша, О. Стороженка та ін.). Співпраця, взаємодія, комунікування активних діячів Галичини і Наддніпрянщини, спільна культурно-громадська, видавнича діяльність сприяли утвердженню національної самосвідомості українців (русинів) Галичини, зміцненню єдиного українського мовно-літературного контексту.
Порушено тему конфліктів і співпраці О. Партицького і І. Франка у часописі «Зоря» (1880, 1883–1885). Висвітлено оцінку літературознавчої, видавничої, редакторської діяльності Омеляна Партицького у статтях Івана Франка.

«КУЛЬТУРНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ» ІВАНА ФРАНКА І ГАЛИЦЬКЕ МОСКВОФІЛЬСТВО

Володимир МИКИТЮК — 2022-10-28

Наукове осмислення проблематики націоналізму все ще продуктивне, а історичний досвід системного протистояння москвофільській ідеології в Галичині І. Франка є сьогодні особливо актуальним. Націоналістичну парадигму українського вченого і його світогляд з 2-ї пол. 1880-х років визначали діалектичні принципи розвитку та взаємозв’язку соціального і національного із щораз вагомішим переважанням саме національного. На основі класичних і найновіших схем періодизації діяльності Франка у статті доведено, що визначальною якістю для нього був універсалізм етнокультурної та національної проблематики з приматом національної ідеї української державності замість соціалістичної доктрини. Стверджено, що Франко – це приклад українського національного інтелектуала з виразною європейською ідентичністю, а його спадщина може активно впливати на формування світоглядної позиції сучасної України через приналежність до європейської історії, носія окцидентальної ментальності. Світоглядну позицію ученого проаналізовано як учасника та творця українського культурного націоналізму на противагу до націоналізму політичного, а системний аналіз і критику москвофільського руху спроектовано на реалії ХХІ ст. Важливим для сучасного європейського культурного і політичного ландшафту є судження І. Франка про різновиди російського пропагандистського наступу (москвофільство соціальне, мовнокультурне, політичне) та аргументовані приклади цілеспрямованої інформаційної війни. Зроблено висновки, що тільки тривалий і комплексний процес освіти та культурного і політичного виховання нації може дати відпірність, оскільки робить суспільство не тільки вільним, але й відповідальним, кшталтує культуру діалогу і творить національну перспективу. У статті також проаналізовано приклади «оплачуваного» державного шпіонського та «сікофанського» москвофільства на прикладах Франкових буквальних епітетів-характеристик та образів-метафор для маркування москвофільського руху, уточнено фактичну інформацію та прокоментовано алюзії у розвідках Івана Франка до кримінального процесу Юзефа Гендігера. Доведено, що І. Франко був переконаним «західним» ліберальним культурним націоналістом, українським інтелектуалом з окцидентальною ідентичністю, що відстоював цивілізовані європейські морально-етичні правила міжнаціонального буття, дотримання елементарних норм політичної боротьби, чого не передбачала ні тодішня, ні теперішня московська політика, яка змагає до гомогенізації російського абсолютизму.

СІМ ЛИСТІВ ДАНИЛА ТАНЯЧКЕВИЧА ДО МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА: ІСТОРІЯ ВЗАЄМНОГО НЕРОЗУМІННЯ

Роксана ХАРЧУК — 2022-10-28

У статті розглянуто сім листів галицького священника, одного з чільних представників народовців Данила Танячкевича до лідера радикалів Михайла Драгоманова, написані протягом 4 місяців: з жовтня 1876 р. до січня 1877 р. Авторка стверджує, що отець Данило намагався знайти порозуміння з найвидатнішим українським інтелектуалом др. пол. ХІХ ст. і на рівні особистого спілкування, і у справі перенесення друку українських книжок з Женеви до Львова, котре було логічним, оскільки цей друк мало налагодити Літературне (згодом Наукове) товариство ім. Т. Шевченка. Однак порозуміння було неможливим передусім через категоричну атеїстичну позицію Михайла Драгоманова, який відкидав інститут православної чи греко-католицької церкви як архаїчний, не розглядаючи його як інструмент організації суспільного чи національного життя українців. У статті ідеться також про переправлення закордонних (женевських) видань через австро-російський кордон, що його забезпечував Данило Танячкевич, і про епізод з кутею, який поклав край будь-якому спілкуванню між радикалом Драгомановим і народовцем Танячкевичем. У цьому начебто суто особистому, дрібному конфлікті відбився також конфлікт ідеологічний і світоглядний. Листи Д. Танячкевича свідчать й про те, що М. Драгоманов все ж не рахувався з тим, що у ХІХ ст. в Галичині українську справу підтримували в першу чергу провінційні священники, що поза греко-католицькою церквою важко було прогнозувати динамічний розвиток української національної свідомості в Галичині. Прагнення модернізувати українців за будь-яку ціну, навіть попри історичні обставини, відмова від толерантного ставлення до патріотично налаштованих галицьких священників лише поглиблювали конфлікт між народовцями і радикалами, унеможливлюючи порозуміння.

ГАЛИЦЬКИЙ ІНТЕРТЕКСТ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІЇ І КУЛЬТУРІ

Олег БАГАН — 2022-10-28

(Замість переднього слова)

У статті аналізуються історичні умови, культурні ситуації та інтелектуальні устремління життя галицьких українців від кінця XVІІІ-го до середини ХІХ-го ст. Проведено наукове узгодження проблеми становлення галицької регіональної та культурної ідентичності. Запропоновано нову періодизацію історії розвитку галицького українства. Визначено три головні виклики, перед якими воно опинилося, моделюючи свою модерну ідентичність: рутенство як ментальний комплекс національної неповноцінності і провінційності, москвофільство як ідейну форму національної поразки, соціалізм як ідеологію нівеляційного космополітизму.
Осмислено значення австрійських цивілізаційних таполітичних впливів на Галичину. Описано ситуацію першої культурницької організації українців в Галичині зі створенням просвітницького гуртка в м. Перемишль у 1810-і роки. Пояснено, чому під час революції 1848 р. українці в Галичині не здобули вирішальної перемоги. Дано характеристику головних діячів галицького відродження в середині ХІХ ст. Проаналізовано причини піднесення і занепаду табору москвофілів як агентів впливів Російської імперії в Галичині. Досліджено характер та особливості становлення нового ідейного табору – галицьких народовців, які у 1870–1890-і рр. здобувають повну перевагу над москвофілами й спрямовують галицьких русинів в русло послідовного національно-культурного відродження.
В аспекті художньої літератури визначено, що галицьке літературне піднесення було пов’язане насамперед із усвідомленням старої писемної традиції в Галичині, яка творилася староукраїнською мовою. На відміну від українців підросійської Надніпрянщини, галицькі українці довго зберігали писемну мову церковнослов’янського забарвлення, що мало свої плюси і мінуси. Хоча літературно галичани поступалися наддніпрянцям виразністю й багатством художньої мови, яскравістю талантів, але ідейно вони тримали рівень. Так, Федір Заревич, перейнявши естетичні впливи австрійського стильового бідермаєру, спрямував галицьку українську літературу до реалізму і цим спонукав великий літературний талант Івана Франка (1856 – 1916), який кардинально оновив і збагатив галицьку українську літературу

СПОГАДИ КОРНИЛА УСТИЯНОВИЧА 1860 – ПОЧАТКУ 1880-Х РОКІВ

Ігор НАБИТОВИЧ — 2022-10-28

Стаття присвячена постаті Корнила Устияновича, маляра, одного з зачинателів українського літературно-мистецького руху, української галицької літератури. Публікуються спогади Корнила Устияновича, в яких він намагається осягнути й збагнути свою добу, показати процес власного формування національної ідентичності. Устияновичеві спогади про 1860 – початок 1880-х років у Галичині є й цікавою літературно мистецькою, й мовною пам’яткою становлення української мемуаристики й устремлінь на шляху уніфікації єдиної національної мови для різних держав, до складу яких входили частини розділеної України.
Спогади Устияновича є також і важливим джерелом як до його біографії, так і до історії суспільно-політичної думки ХІХ століття.

КОРОТКІ СПОМИНИ ТИТА РЕВАКОВИЧА ПРО ФЕДОРА ЗАРЕВИЧА

Ігор НАБИТОВИЧ — 2022-10-28

Стаття присвячена постаті Федора Заревича, зачинателя українського літературно-мистецького руху, нової української галицької літератури, засновника української періодики в Галичині. Спогади Тита Реваковича про Федора Заревича не можна назвати мемуарами. Вони є радше короткими згадками, штриховими замальовками з пам’яті.
Спогади Реваковича є важливим джерелом як до біографії Федора Заревича, так і до історії суспільно-політичної думки ХІХ століття.